czwartek, 12 maja 2011

Покликання – це відчуття себе справжнього



У певний період життя кожної людини (звичайно ж, якщо особа розмірковує над своїм життям, а не пливе за течією) це слово стає ключовим. Починаючи свою працю над цією заміткою, довго думала, про що писати і як висловити те, що відчуваєш у серці. Адже часом те, що відчуваєш не можеш описати словами, їх просто не вистачає. Тим більше, коли пишеш про щось особисте. Питання покликання є дуже багатогранним, у той же час, не хочеться губитися в думках. Адже n-ну кількість років тому я сама знаходилась у пошуках значення цього таємничого слова для мене.

Не хочу писати про те, що на тему покликання пишуть словники, адже ця інформація загальнодоступна для широкого кола читачів. Більша частина замітки – мої власні переживання чудової пригоди відкривання свого покликання. Знову і знову пересвідчуюсь у тому, що досвід інших багато у чому допоміг мені зрозуміти своє призначення. Сподіваюсь нижче написані слова стануть комусь у пригоді. Тож, починаймо…

Покликання до богопосвяченого життя. Коли у моєму житті настав той самий момент Х, і у голові почали майоріти цілі купи нав'язливих знаків питання, то щастям для мене було те, що мала з ким поділитись тим, що мене турбує. Це не завжди були найкращі друзі або авторитетні священики чи монахині. Часом це були зовсім «випадкові» люди ( у випадковість не вірю =), які у певний час опинились у певному місці. На щастя або на жаль для них самих=) Хоча, часто саме завдяки їм могла зрозуміти більше. Зрозуміла, що варто ризикнути розкрити свої переживання для інших, бо погляд зі сторони… завжди є свіжим. Не дарма кажуть, що «…дві голови – краще».

У парі з консультаціями у «спеціалістів» завжди йшли мої власні роздуми, так би мовити, дослідження. Довелось досліджувати, насамперед, себе. Чого прагну, до чого схильна, що приносить мені радість і задоволення, одним словом усе те, що Творець вклав у моє серце. Здавалось, що можу помилятись, і помиляюсь, у тих відкриттях, але час розставив усе на свої місця. Досліджувала також інших. Це були і специфіка життя богопосвячених осіб, і подружжя, і самотніх. Коли вже вибрала богопосвячене життя, то постало питання обрання конкретного монашого Згромадження. А їх, ой, як багато, в одній лиш Україні. Але той самий час допоміг визначити пріоритети.

Усе це не мало б сенсу без одного дуже важливого елементу. Молитва. Багато молитви. Це були численні стуки у двері «небесної канцелярії». Часом ледь чутні, часом здавалось, що двері будуть виламані. Але у цьому випадку головне – бути наполегливим. Відповіді приходили з різних сторін. Через Слово Боже з Євангелії дня, через слова прочитаної на Святій Месі Молитви вірних, проповідь священика на реколекціях, слова друзів або зовсім незнайомих людей. У будь-якому випадку, коли чуєш ці слова, то розумієш, що це все не просто так… відчуваєш серцем.

Важливо є у моменти, коли відчуваєш, що Господь кличе Тебе до чогось особливого, не боятися відповісти «так!», не думати про відгуки рідних, друзів. Не так довго перебуваючи у монастирі, вже побачила, що Господь дає за Твоє мізерне «так!» набагато більше, ніж мала до того.

Але ці всі слова це моя пригода. У кожного з нас ця пригода є інша і по-своєму прекрасна. Головне – ризикнути і дати Богу, щоб Він нас вів своїми дорогами. А Він не дасть нам заблукати. Бажаю кожному, хто читає цю замітку знайти той найцінніший скарб, за який можна все продати. Не важливо що є тим скарбом, чи подарунок в комплекті з рясою, чи з обручками та улюбленим(-ою) на додачу, чи просто пропозиція прожити це життя повністю для інших. Ризикуйте…!

с. Анастасія

Brak komentarzy:

Prześlij komentarz